Статті

Проводи

Оновлено: 25 Квітня 2014 490

pom_nedilya

Про́води (також Ра́довниця, Радуниця, Гробки́, Діди́) — другий після Великодня тиждень, який в українській традиції є поминальним за померлими родичами.

Походження традиції

Традиція Радовниці походить з язичницької доби і тісно пов’язана з давнім культом предків. У страродавніх слов’ян Радуницею (або «весняною радістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих, за давнім народним віруванням, мерці радіють, коли їх поминають добрим словом живі свояки та ще й приходять до них на їхні могили.

Після введення у Київській Русі християнства з Х століття церковники засуджували й переслідували тих, що трималися старої традиції відмічати радуницю, але оскільки завадити цьому були невзмозі, встановили християнську традицію справляння Радуниці, однак лише одного дня — на другу неділю після Великодня. Водночас відмічання Радуниці було унормовано, фактично зведено до поминання померлих родичів, а будь які радощі і веселощі жорстко засуджувалися. От як про це у московському церковно-правовому документі XVI століття Стоглаві:

«ВелицѢ дни окличи и на Радуницы въюнецъ и всякое в нихъ бѢсованіе…»

Однак, в подальшому народ створив своєрідний «сплав» давніх святкувань і суворої християнської традиції у справлянні Проводів-Радуниці. Увесь другий після Великодня тиждень вважався поминальним, а його відмічання було таким, яким ми його знаємо тепер. Так, уже в церковному словнику 1773 року зазначалось:

«В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих совяків з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, сичене [підсолоджене] вино, пироги, млінці, і після відправи священиком литаї, взявшу чарку з вином або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час плаксивим голосом причитали добродійства покійника…»

Загалом у такому вигляді поминальний тиждень зберігається в українців і в наш час.

Поширення і назва традиції в Україні і серед слов’ян

В Україні традиція поминального тижня, другого за ліком після Великдня, є загально-поширеною, проте мало відома на Галичині та Закарпатті. В сучасних українських народних звичаях слово Радуниця зустрічається доволі рідко, зате скрізь, по всій Україні, поширена церковна назва Проводи. Регіональними назвами є:

  • гробки́ і могилки — Центральна Україна, Поділля і Волинь.
  • ра́довниця (причому з чітким ненаголошеним дифтонгом ов-оу, як у білоруському ра́даўніца) — Полісся, особливо райони Київщини та Чернігівщини, суміжні з Білоруссю.
  • по́минки — Наддніпрянщина і Південна Україна.

На Поліссі, на противагу Центральній Україні, традиція зберігає більш архаїчні риси зі старих часів, зокрема, в Радовницю вважається гріхом сумувати, адже померлі мають радіти, що іхні родичі про них пам’ятають, тому не можна «псувати настрій» померлим.

В решти слов’ян звичай Проводів має такі ж традиції, як в українців, у білорусів, і називається Ра́даўніца або Дзяды́ (іноді на півночі Київщини українці також називають Проводи дідами), схожі звичаї засвідчені в болгар (Задушница, яка проте відмічається перед Великим постом) та поляків (Radonice, її відмічають зрідка); російська ж Радоница є переважно християнською традицією.

Проводи у наш час

Ще за тиждень перед Проводами прийнято відвідувати кладовище, щоб впорядкувати могилки родичів, насіяти квіти, посадити дерева. Здавна існує порядок, за яким, треба прибрати не лише на тих могилах, де поховані родичі, а й на тих, що лишилися без опікунів і є недоглянутими.

Дні другого тижня по Великодню у великих українських містах, як Київ, розбиті між кладовищами для відзначення поминального дня.

Інформація взята з Вікіпедія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *